Модель зрілості як інструмент для постановки цілей промислового розвитку

Модель зрілості є одним з головних інструментів стратегічних планувальників для визначення цілей та стратегій розвитку в більшості прикладних областей організаційного розвитку, бізнесу, технологій, соціальної сфери тощо. А також галузей та економіки в цілому. Чітка діагностика «де ми є зараз» на загальному життєвому циклу дозволяє швидко встановити найбільш релевантні цілі щодо наступних кроків еволюції.

Велика користь в практичному користуванні – це наглядність й підтвердженість практикою. Наприклад, популярна модель Адизеса щодо життєвого циклу організації оперує тими ж термінами, що й життєвому циклі людини, й задає зовсім різні установки руху вперед для фаз еволюції «юність» та «старість». Модель PLC (Product Life Cycle) широко застосовується в продуктовому маркетингу (ширше – бізнес-плануванні продуктового портфелю) та є основою для побудови маркетинг-мікс. Виявляється, мікс 4Р (Product, Price, Place, Promotion) буде зовсім різним для різних етапів життєвого циклу продукту як «вихід на ринок» чи «швидкий ріст». Подібний цикл входження інновацій (Adoption curve) широко застосовується керування розвитком інновацій на фазі запуску на ринок– він пояснює, які методи краще застосовувати для етапу, коли інновація є в самій початковій фазі, й коли її вже підтримує більшість цільової аудиторії.

І так далі – перелік моделей зрілості є великим для різних сфер діяльності й це один з найпопулярніших інструментів стратегічного планування, прогнозування та керування розвитком, й саме через свою практичність. Ми не вимагаємо від дитини дорослих поступків, від початківця – результатів майстра, а від людини похилого віку – миттєвої реакції та спритності молодих. Це настільки очевидно, що не потребує особливих доказів. Натомість, ми знаємо чи з часом навчаємось, які цілі варто ставити для кожного з цих різних етапів.

Але як бути з економікою та галузями? Яка модель зрілості застосовується тут? Очевидно, тут картина виглядає складнішою як в силу чисельних чинників впливу,  більш складних взаємозв’язків між ними. Проте – чи змінює це загальну логіку в моделях зрілості, а саме

«для кожної країни, кожної економіки в своєму стані розвитку існує оптимальний набір цілей та стратегій розвитку, який притаманний саме її етапу життєвого циклу».

Питання є наразі топовим на порядку денному Industry4Ukraine – адже очевидно, що ця тема безпосередньо стосується гарячих дискусій, які відбуваються сьогодні щодо механізмів та інструментів промислової політики. І яка зрештою, все ще відсутня в Україні. Отже, яку модель варто застосувати і в чому її особливості? Й чи буде вона універсальною – тобто, чи є підтвердження того, що Україна – з урахуванням обмежень моделі, – все-ж, знаходиться абсолютно в тих самих умовах, що й країна Х (й таких було десятки), й тому «винаходи велосипеда» будуть радше шкідливими?

На думку нашого Аналітичного центру Industry4Ukraine, науковий підхід й звертання до світових авторитетів та досвіду зняло б градус напруги між крайнощами, яких чимало в спорах таборів «лібертаріанців» та «промисловців».

Досвід UNIDO

UNIDO – Організація Об’єднаних націй з промислового розвитку, з 1966 року займається аналітикою та консультуванням країн в цій сфері. UNIDO використовує послуги більше 2400 професійних експертів по всьому світові, аналізує розвиток самих різних країн, й має найбільший доробок напрацювань та конкретних інструментів, методик та технологій оцінки щодо стратегічного планування та розвитку промислових політик. Тому логічно шукати модель зрілості в цій організації.

Останній звіт «Індустріалізація – як рушій сталого розвитку та достатку», детально освітлює цілий ряд аспектів щодо того, яким чином цілі сталого розвитку пов’язані з досконалістю та ефективністю промислових політик. Серед головних підходів аргументації та вибудови логіки викладу – звертання до моделі зрілості економік. Давайте розглянемо як це роблять експерти UNIDO.

3 сходинки та 4 стратегії промислового розвитку

Аналізуючи досвід десятків країн світу, і які сьогодні розташовані на різних стадіях розвитку,  експерти UNIDO прийшли до висновку, що всі країни повторювали шлях промислового розвитку. Тобто – незалежно від умов, географії, спадковості тощо – всі країни проходили одні й ті ж етапи в своєму розвитку. Різниця полягає тільки в тому, що окремі країни проходили їх швидше, інші – застрягали в попередніх етапах й не могли розвиватись. Повторюючи аналогії приведені вище, хтось залишався дитиною навіть в 40 років, а хтось дорослішав (й показував значно вищу ефективність) в 20. Отже, які ці етапи розвитку? –  рис. 1

Рис. 1

UNIDO називає їх сходами індустріалізації (industrialization ladder) й перехід на вищу сходинку відбувається з використанням всього 4 довгострокових стратегій.

  1. Стратегія експорту та вихід на глобальні ринки (breaking in)

І в 19-столітті, й в 20-му, й в 21-му країни швидко виявляли, що визначальними для розвитку був експорт. Вихід на глобальні ринки надавав нові й значно більші ринку збуту. Це мало наслідком значне прискорення розвитку внутрішніх ринків, які мали підвищувати показники масштабування та продуктивності, а з іншого боку це стимулювало входження в свою економіку нових, більш прогресивних технологій та методів праці. Міжнародний розподіл праці та конкуренція в свою чергу стимулювали розвиток природніх конкурентних переваг, що були пов’язані з історичною спеціалізацією та технологіями, а також природніми ресурсами.

  1. Стратегія інтеграції в ланцюги доданої вартості (linking up)

Натомість, з плином часу та розподілом на індустріально розвинені країни й такі, що тільки розпочинають свій шлях, входження в глобальну економіку стало значно більш складним. Слабші країни зустріли великі бар’єри входу на світові ринки як у вигляді конкуренції з глобальними, значно більш потужними корпораціями, так і через чинники технологічної відсталості. Таким чином, стратегія інтеграції в глобальні ланцюги доданої вартості (ГЛДВ) полягала в тому, щоб віднайти своє місце в цих ланцюгах й бути кращим саме в своїй сфері спеціалізації.

Ця стратегія є специфічною й дуже залежить від цілей та напрямів. Пасивна позиція слабких країн з відсутністю амбіційних цілей розвитку веде до того, що розподіл в ГЛДВ залишає їх в стані сировинних придатків більш розвинутих країн. Натомість, активна промислова політика, що стимулює розвиток R&D, окремих високотехнологічних секторів, сервісні послуги дозволяє зайняти ланки в ГЛДВ зі значно більш високою доданою вартістю.

Таким чином, стратегії експорту та інтеграції в ГЛВД забезпечують перехід на 1-шу сходинку індустріального розвитку,

й їх наявність є необхідною, але недостатньою умовою для сталого індустріального розвитку.

Іншими словами, можна мати якусь промисловість, навіть її зростання, але залишатись бідною, сировинною країною.

  1. Стратегія зворотньої інтеграції (linking back)

Отже, перехід на 1-шу сходинку цілком реальний для більшості країн в епоху глобалізації, але може вести до структурних дисбалансів та перетворення економіки на сировинну. З точки зору класифікації доходу населення, країни застряють на рівні «низького та серенього доходу» (low-mid income). Для того, щоб не допустити застрявання в цьому стані, країни включають стратегію «зворотньої інтеграції» (linking back).

Стратегія зворотньої інтеграції та консолідації внутрішніх ЛДВ передбачає значне покращення виробничої кооперації та зв’язків по ЛДВ на власному ринку. Класичним прикладом є Тайвань, Китай або Південнокорейська республіка, які значно наростили та диверсифікували внутрішнє виробництво по всім ланкам ЛДВ в останні десятиліття.

Цей процес – досить складний й має протиріччя з першою стратегією інтеграції в ГЛДВ. Експерти UNIDO відмічають, що дуже невелика кількість країн успішно реалізувала цю стратегію без явного конфлікту цих стратегій. Зокрема, досвід країн Латинської Америки та Карибського басейну, які порушили баланс цих стратегій на користь протекціонізму власних ринків в кінці 20-го століття привів до деградації та занепаду економік.

Ключем до успіху є розвиток власних високотехнологічних секторів, як машинобудування, але які при цьому добре інтегруються в світові ГЛДВ.

Подібний сценарій неможливий без відповідних механізмів та інституцій промислової політики, які стимулюють виробничу кооперацію та розвиток середньо- та високотехнологічних секторів.

  1. Технологічне вирівнювання (keeping pace)

Для того, щоб рухатись далі, нарощувати ВВП та дохід на душу населення (перехід в стан mid-high income) країни мають включати ще одну стратегію – технологічного вирівнювання. Причиною цього той факт, що всі ЛДВ базуються на технологічних спроможностях виробляти що небудь з достатньою продуктивністю та якістю. Іншими словами, якщо країни значно відстають в технологіях від сучасного рівня, вони програють в конкуренції як на зовнішніх, так і на внутрішніх ринках. Підтримка та розвиток належного технологічного рівня так само потребує цільових механізмів та інструментів, де головним є розвиток R&D.

  1. Конкуренція за інновації (competion for innovation)

Не просто сучасність чи технологічне вирівнювання, а лідерство в інноваціях є стратегією, які здебільшого сьогодні використовують розвинуті країни з високим достатком. Інновації є рушієм економічного розвитку й це сьогодні є загальновизнаним феноменом глобального світу. Яскравим прикладом є конкуренція між ЄС, США та Китаєм за лідерство в сферах штучного інтелекту, робототехніки, в космічній галузі чи біотехнологіях.

Вплив зовнішнього середовища – технології та індустріальні парадигми. Сегментація на 3 групи країн.

Відмінність моделей зрілості в економіці від інших полягає в тому, що вони ставлять життєвий цикл окремої економіки чи країни в глобальний вимір. Це необхідно, щоб побачити взаємозв’язки різних країн з різним ступенем зрілості на глобальному ринку.

UNIDO робить це поєднуючи життєві цикли окремо взятих країн – з життєвим циклом технологій та індустріальних парадигм. Рис. 2 показує по горизонталі як останні змінювались в часі.

Відповідно, всі країни розбиті на 3 групи сегментів –

  • старі індустріалізатори, що розпочали свій шлях в 19-му столітті
  • недавні індустріалізатори – з середини 20-го століття
  • свіжі індустріалізатори – з кінця  20-го століття

Всі країни проходять одні й ті самі сходинки, з тими самими стратегіям – просто хтось проходить свій етап тільки зараз, хтось зробив його 20-50 років тому. Але при цьому є дуже значний вплив «Як вони це проходять» – це залежить від історичної точки, тобто домінування в даний момент часу тієї чи іншої парадигми. Зрозуміло, що сьогодні парадигми 4-ої промислової революції накладають однакові, але водночас нерівні вимоги для країн в різних групах. Ранні та недавні індустріалізатори давно пройшли етапи масової індустріалізації, постійно оновлювали виробничі фонди, й мають високий рівень технологічної готовності. Для свіжих індустріалізаторів, швидкий перехід з нижніх сходинок на вищі потребує дуже сфокусованих та проактивних заходів промислової політики, щоб вирівнятись в розвитку з розвинутими країнами й стратегія технологічного вирівнювання є однією з головних для них. Без цього – вже неможливо конкурувати на глобальних ринках.

Роль промислових політик

І цьому звіті, й в чисельних інших звітах та аналітичних роботах UNIDO пояснює, що є різні сценарії розвитку та різні шляхи керуванням життєвим циклом, але це вибір кожної країни. Історично, в 50-60 роках минулого століття центральні уряди грали головну роль в розвитку та підтримці тих чи інших галузей через використання інструментів промислової політики. В окремих випадках, як Південно-східна Азія, це було дуже успішним, в інших – як Латинська Америка, – неуспішним. В 80-их роках світ побачим зміну парадигм й появу концепцій вільного ринку або «laissez-faire» (від французької – «дозвольте їм (ринкам) працювати, як їм заманеться»). Розвинуті країни сказали тим, що розвиваються, що уряди мають прискорити процеси дерегуляції та зменшити втручання в роботу ринків. Вільні, дерегульовані та конкурентні ринки самі знайдуть свій шлях до багатства та процвітання економік. Але подібне припущення означає тільки те, що сировинні країни,  які технологічно відстають, зможуть конкурувати тільки в своїй області відставання – тобто на сировинних ринках та в сировинному розподілу праці, з найнижчою доданою вартістю.

Ускладнення загальноекономічної ситуації в світі –  торгові війни, технологічні новації, періодичні кризи тощо, яскраво доказали, що слабкі країни, які не мають розвинутих промислових політик не здатні справлятись з викликами економічного зростання.

Вони стають ще біднішими, як і прогнозував Клаус Шваб – засновник Всесвітнього Економічного Форуму, та “батько” концепції 4-ої промислової революції. Й Україна – дуже яскравий, класичний приклад цієї тези. Водночас, це не тільки проблеми країн, що розвиваються – розвинені країни так само мають проблеми економічної стагнації та структурних дисбалансів, повязаних з пром. політиками.

Саме тому промислові політики, які свідомо та цілеспрямовано вирішують ряд складних завдань розвитку, знову стають одним з головних інструментів економічного розвитку повсюдно у світі. UNIDO констатує це головним фактором успіху тих країн, що мають швидкий розвиток.

Якими мають бути промислові політики, як їх розробляти по методикам UNIDO ми розповімо наступного разу, але зараз повернемось моделі зрілості та місця в ній України.

Де ж Україна та які наші цілі промислової політики

Отже, як визначити нашу фазу розвитку згідно методик UNIDO? Майже очевидно, що по відношенню до інших країн ми радше належимо до групи «недавні індустріалізатори» – ми розпочали в той же час, й мали в 90-их роках той же рівень індустріалізації. Але в своїй еволюції від того часу ми застрягли на 1-ій сходинці. Тобто, маючи досить добротну індустріальну базу, ми не можемо ніяк включити стратегії зворотньої інтеграції, технологічного вирівнювання й також під великим питанням стратегія інтеграції в ГЛДВ, рис. 3.  Є також ряд питань по експорту  – хоча тут є чимало прогресу, все-ж, сировинна складова домінує так само, які і в інтеграції в ГЛДВ.

Й зрозуміло, що

відсутність промислової політики та стратегії – а їх немає й досі, – є головною причиною, чому ми не розвиваємось, а деградуємо.

З плином часу, це «застрявання» має дуже негативні наслідки – як зношення виробничих фондів, технологічна відсталість та низька продуктивність праці. Власне всі ці негативні наслідки дуже добре відомі, як фахівцям економістам, так і промисловцям. Але от, «що з цим робити» – узгоджених, консолідованих відповідей немає – саме тому тривають баталії між «лібертаріанцями» та «промисловцями».

Свідоме використання моделей розвитку, з урахуванням досвіду інших країн та як вони застосовували різні механізми та інструменти промислових політик дає досить чіткі стратегічні напрями в яких потрібно ставити дуже конкретні цілі. Очевидно, першочергово це мають бути цілі в напрямках, що забезпечують перехід на наступну сходинку розвитку, а саме

  1. Інтеграція в глобальні ЛВД.

    Важливий акцент сьогодні – регіоналізація ГЛДВ, й про це ми чимало говорили в дайджесті №6. Отже, якими є наші цілі в цій інтеграції, особливо по відношенню до ЄС, в яких секторах, як ми прагнемо перейти з сировинної інтеграції (і навіть в ІТ) на більш високі ланки? З допомогою яких інструментів ми стимулюємо цей рух?

  2. Зворотня інтеграція

    – або створення більш повних виробничих циклів та ланцюгів у власній країні. Які цілі стоять тут, як вони розбиті по галузям, які пріоритети? Звісно та очевидно, що на даному етапі це має включати й такі механізми як програми імпортозаміщення. В цьому контексті недавній законопроект про локалізацію виглядає цілком релевантним. Це не мало б настільки збурювати експертні спільноти. Як по іншому можна стимулювати розвиток в цій сфері? UNIDO дає велику базу доказів та аргументів, що країни цієї групи (що були індустріалізовані в середині 20-го століття), для переходу на наступну сходинку еволюції застосовували цілий набір механізмів як (рис. 3)

    • Тарифне регулювання – з обмеженням доступу тих чи інших товарів на власний ринок,
    • Свідоме вирощування та промоція «національних чемпіонів»
    • Цілеспрямований розвиток власних, внутрішніх ЛДВ
    • Спеціальні зони для розвитку розвитку експортерів (ВЕЗ, індустріальні парки тощо)
    • Фінансові інструменти розвитку
    • Розвинута політика залучення інвестицій

Звісно, будь-які протекціоністські заходи мають обмеження – на рис зверху видно вплив світових політик, зокрема СОТ. Але, все одно виходить на те, що ніякого «криміналу» чи «олігархічних маніпуляцій» в цих методах стимулювання внутрішнього ринку немає – їх масово застосовували країни, які вже давно попереду нас. Питання тільки в тому, як зберігати баланс в цьому зі стратегіями на інтеграцію в ГЛДВ та достатню відкритість власних ринків, й витримуючи зовнішні обмеження, які є в СОТ чи інших міждержавних угодах про торгівлю, зокрема для нас – в Угоді про асоціацію з ЄС.

Знову ж, – без свідомого та цілеспрямованого використання певних інструментів розвитку, це неможливо зробити. UNIDO дає цілий ряд прикладів країн, які досягли в цьому успіхів.

  1. Технологічне вирівнювання

Згідно UNIDO, розвиток цієї стратегії недавні індустріалізатори забезпечували розвинутими фінансовими механізмами, спрямованими на модернізацію виробництв, а також на трансфер технологій, швидше розповсюдження технологічних новацій тощо. В країнах, де по різним причинам, такі методи були обмеженими, вони застосовували посередницькі інституції, які надавали послуги з технологічної модернізації. Різниця полягає в тому, що просте фінансове чи фіскальне стимулювання модернізації створює корупційні ризики й приваблює надто велику кількість фірм. Посередницькі, спеціальні державні інституції беруть на себе ролі та функції відбору, й надають послуги тільки тим фірмам, які реально зацікавлені в інноваціях та комерційному успіху.

Інший звіт UNIDO – по цифровим виробничим технологіям 2020, – дає більш розгорнуту панораму цього напряму та відповідні рекомендації по задіянню інструментів як розвиток цифрової інфраструктури та інноваційних екосистем, стимулюванню трансферу технологій, створенню технологічних партнерств тощо.

Українська стратегія Індустрії 4.0 конкретизує ряд механізмів та інструментів для прискорення в сфері діджиталізації промисловості. Проект стратегії все ще не прийнятий в роботу Кабміном, але очевидно, що це тільки маленька частинка зі всієї палітри механізмів та інструментів технологічного прискорення, або ж навіть стрибка, які необхідно планувати. Адже сьогодні по індексу конкурентоздатності в промисловості ми стоїмо на 67 місці в світі – вдвічі позаду найближчих сусідів, а що стосується Індустрії 4.0 ми входимо тільки в 3-ю групу країн які «явно запізнюються».

Інші підходи до постановки цілей

Звісно, модель зрілості – не єдиний інструмент для постановки найбільш релевантних, стратегічних цілей. В книзі групи авторів під керівництвом відомого економіста Власюка В.С. «Економічне відродження через індустріальний розвиток України» (2020) постановка цілей промислового розвитку йде через глибокий внутрішній аналіз стану нашої економіки. В результаті, цільова модель новітнього індустріального розвитку України (НІРУ) виглядає досить повно та цілісно. Цілі виставляються по 3-м категоріям

  1. Динаміка економічного розвитку (включає під-категорії зростання ВВП, структурної трансформації економіки, капітальних інвестицій, технологічності та інновацій, цифровізації, інфраструктури)
  2. Стійкість в глобальній конкуренції та вигідна інтеграція у світову економіку (включає – макроекономічну стабільність, інтеграція в світову економіку, умови ведення бізнесу, конкурентоспроможність)
  3. Матеріальна основа високих стандартів якості життя (включає зайнятість, доходи та добробут людей, індекс людського розвитку).

В цілому, й особливо в категоріях 1) та 2) ці цілі та інструменти, що пропонуються є близькими до висновків, що слідують з моделі зрілості. Співпадіння висновків цього «погляду зсередини» з поглядом «ззовні» (від методик UNIDO) тільки підтверджує їх вірність.

Водночас, і для широкого дискурсу, для профілювання тих чи інших опцій цілей, механізмів та інструментів, погляд ззовні (через методики та кращі практики світових організацій) може бути більш ефективним в плані широких комунікацій, в тому числі, для міжнародних партнерів.

Власне, підхід ззовні й, більше того, саме від UNIDO був використаний в розробці промислової політики Мінекономіки від 2017. Методика EQuIP є №1 у використанні країнами що розвиваються й дуже добре себе зарекомендувала в десятках країн світу. Які результати це мало в Україні, що і чому не спрацювало, де ми зараз з цими напрацюваннями – це окремий предмет аналізу нашого Аналітичного центру та наступних публікацій.

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

You may use these HTML tags and attributes:

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>